Антонець Марина Олексіївна, “ЛЯЛЬКОТЕРАПІЯ ЯК ОДИН З МЕТОДІВ ВИХОВАННЯ ДУХОВНИХ ПРІОРИТЕТІВ У ДИТИНИ”
УДК 159.922.7:130.122
ЛЯЛЬКОТЕРАПІЯ ЯК ОДИН З МЕТОДІВ ВИХОВАННЯ ДУХОВНИХ ПРІОРИТЕТІВ У ДИТИНИ
Антонець Марина Олексіївна,
канд. психол. наук, доцент кафедри філософії, соціології та психології
Полтавської державної аграрної академії (Полтава)
Як відомо, осередком суспільства і першою його складовою є сім’я. З цього приводу В. Семиченко та В. Заслуженюк зауважують: “Родина – це те місце, де людина вчиться жити у суспільстві, отримуючи цей досвід у пом’якшеній, захищеній формі поміж близьких люблячих людей” [9;3]
Таким чином, одна з функцій сім’ї – виховна, полягає в тому, щоб навчити нащадків і передати їм ті духовні та культурні цінності, які допоможуть надалі йти по життю, створюючи власну родину. Сім’я виховує, вкладаючи у дитину принципи та ідеали, якими вона керується протягом свого життя.
Проте сьогодні інститут сім’ї зруйновано: кількість розлучень зросла (протягом першого півріччя 2009 р. в Україні розірвало шлюб 69 тис. подружніх пар. Полтавська область у цій статистиці є рекордсменом – на три шлюби припадає 2 розлучення), консенсуальне співжиття (громадянський шлюб) стає звичним явищем [15]. Як наслідок, багато дітей живуть у неповноцінних сім’ях. Дитина без одного з батьків не має можливості нормально розвиватися, недоотримуючи уваги і належного виховання, що негативно впливає на все її подальше життя.
Україна сьогодні перебуває у надзвичайно складній ситуації: рівень добробуту населення зменшується, зростає індекс інфляції, рівень доходів не відповідає витратам, потреби молодих родин державою не вирішуються [16], [17]. Все це спонукає членів сімей до пошуку нових джерел забезпечення достатнього рівня життя, залишаючи все менше часу для опіки і виховання своїх нащадків. Отже, дитина займається самовихованням та підпадає під вплив колективу, в середовищі якого росте і розвивається ( дитячі садки, школи, друзі, з якими проводить час).
Сьогодні, враховуючи всі економічні та соціальні проблеми, що існують у нашій країні, сім’я не може надати повноцінне моральне та релігійне виховання дитині. Вона потребує додаткової допомоги. Тому мета дослідження– виявити найбільш гострі проблеми у сучасному вихованні дітей та довести продуктивність застосування методу лялькотерапії при вирішенні цих проблем.
Об’єкт дослідження – виховний процес у родинах.
Предмет дослідження – лялькотерапія як метод виховання.
Приходячи на допомогу батькам, держава забезпечує малюків спеціальними будинками – дитячими садочками, які стають основним притулком для дітей на час відсутності батьківської уваги. Головні їх завдання – нагодувати, прослідкувати за своєчасним сном, прогулянкою, поведінкою, забезпечити творчий і розумовий розвиток дитини. Вихователі цих закладів також повинні формувати моральні та духовні цінності, що так необхідно прищеплювати вже змалечку.
Як зазначає Р.Нємов, перші зерна виховного процесу, посіяні у ранньому віці, продовжують рости у дитинстві, а плоди розвитку особистості в цей час пожинаються на протязі всього життя людини [6; 342]. Саме в дитинстві людина глибоко сприймає духовні істини. Як зауважує М.Хаймеран, існує особливий дитячий релігійний досвід, про який дорослий навіть не замислюється. Якщо батьки зможуть його правильно використати, то первинна і вторинна соціалізація дитини здійснюватиметься тільки позитивним шляхом. З цього приводу вчена посилається на слова католицького священника: «Дайте мені дитину віком до п’яти років і я поверну її вам на все життя» [14; 32].
Але у звичайній групі дитячого садка на одного вихователя припадає до 30 дітлахів. Він фізично не спроможний впоратися з усіма задачами, покладеними на його плечі. Адже щоб сформувати у підростаючого покоління такі моральні якості, як доброта, чесність, милосердя, турбота про ближнього, необхідне постійне спілкування з дитиною.
У першу чергу цю роль у вихованні дітей повинні відігравати батьки, а особливо мати, яка сьогодні, нажаль, змушена пожертвувати закладеною їй Богом роллю для забезпечення своїх нащадків необхідними умовами життя і розвитку. До того ж, як слушно наголошує О.Федій, феномен материнської любові постійно привертав увагу педагогів – гуманістів, які майже одностайно стверджували про неможливість повноцінної заміни природнього материнства для дитини. Отже, за родиною залишається абсолютний пріоритет у процесі формування людської особистості [12; 224].
Іншим важливим і найвпливовішим неродинним інститутом, який формує людину як особистість, є школа. М.Фіцула зауважує, що школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи [13; 232]. У цей віковий період спостерігається сильний вплив колективу і думки однокласників на дитину. Тому саме протягом цього часу батькам необхідно працювати з дитиною, спрямовуючи її розвиток на правильні, чіткі позиції та пріоритети, якими вона буде керуватися у подальшому житті.
Звичайно проблеми, пов’язані з вихованням дитини, існували й раніше. Проте сьогодні вони набувають більш гострого характеру: все більше молодих людей можна зустріти в парках, пабах або просто на вулицях за черговою пляшкою пива або цигаркою у руках. Жодна прогулянка або вечірка не проходить без алкогольних напоїв, нецензурні вислови і образливі слова тепер стають звичайним явищем серед молоді. Все це наслідок недостатнього, неправильного і несвоєчасного виховання, а також впливу негативних чинників з боку суспільства. Людина їм протистояти не може, тому що не має твердої основи, укорінених пріоритетів та принципів, які можна знайти лише у християнстві. «Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона Ісус Христос» [1; 1 Кор. 3:11].
На жаль, молодь України проводить багато часу в нічних клубах, розважальних центрах, на дискотеках, кількість яких з кожним роком збільшується. Вони покликані подарувати задоволення і відводять від найважливіших моральних та біблійних істин, які повинні займати першочергове значення у житті кожної людини. Тому сьогодні вже рідше можна зустріти молодих людей у театрі або застати за обговоренням нещодавно прочитаної книги. А враховуючи те, що споживчий кошик передбачає таку розкіш, як культурні послуги (відвідування театрів, кінотеатрів, музичних установ, придбання книги тощо) лише 12 разів на рік, то ми повинні задовольнятися такими привілеями, як перегляд сотень телеканалів чи спілкування у місцевому чаті [18]. Нарешті батьки, проводячи більшість вільного часу за телевізором, не бажають займатися активним вихованням власних дітей. Вони взагалі не знають, як це робити, хоча існує безліч методів позитивного впливу на дитину, що можуть бути не тільки корисними в плані розвитку особистості, але й цікавими.
Особливої уваги в цьому випадку заслуговує арттерапія як метод виховання. А.Осипова зазначає: «Арттерапія – це одна з форм психотерапії, що базується на мистецтві, в першу чергу образотворчій та творчій діяльності. Основна мета арттерапії полягає у гармонізації розвитку особистості через розвиток здатності самовираження та самопізнання» [8; 161].
У своїй соціальній діяльності ми використовуємо такий вид арттерапії як лялькотерапія. Граючи у ляльковому театрі, який називається «Божі діти», наша група сама складає сценарії на основі християнських принципів. Одвічні біблійні істини лежать в основі сюжетів наших історій. Ми маємо дві авторських п’єси: «Сім днів» і «Він народився у твоєму серці».
Деякі сценарії знайдено у навчальному матеріалі „Ключі для дітей”. Вони розроблені Всеукраїнською громадською християнсько-просвітницькою організацією ”Нова Надія” [5; 5]. Глядачам пропонуються такі вистави: „Мені потрібен друг”, „Нечесно”, „Один малий крок”, „Зіпсований зуб”, „Наш виграш”. Демонструючи п’єси, ми даємо дітям можливість особисто усвідомити і пережити конфліктну ситуацію та побачити правильний вихід з неї на прикладі історій, що відбуваються з ляльковими персонажами.
Таким чином, дитина ідентифікує себе з найулюбленішим героєм вистави. У цьому чітко спостерігається два механізми психологічного корекційного впливу. Перший механізм полягає в тому, що мистецтво дозволяє реконструювати травмуючу ситуацію та найти її рішення через переструктурування цієї ситуації на основі креативних здібностей дитини. Другий механізм пов’язаний з природою естетичної реакції, що дозволяє змініти дію «афекта від болісного до того, що приносить насолоду» [8; 162].
К.Станіславський зазначає: «Театр є унікальним тому, що на відміну від усіх інших видів мистецтва, де людина просто приймає готові продукти творчості, він дарує глядачеві можливість самому бути учасником творчого акту» [11; 87]. Ляльковий театр – мистецтво синтетичне. Він впливає на маленьких глядачів цілим комплексом художніх засобів. Під час показу вистав лялькового театру застосовується і художнє слово, й наочний образ – лялька, і живописно-декоративне оформлення, і музика – пісня, музичний супровід [4; 3].
Використання лялькового театру сприяє розумовому, моральному та релігійному вихованню дітей. Ляльковий світ – модель людського життя, модель стосунків людини з цим світом, взаємин між людьми з Творцем. Через ляльку людина намагається зрозуміти саму себе і навчитися існувати у створеному для неї світі [2; 7].
Інтелект дитини має здатність до образного мислення. Тому саме характер лялькових постановок – їх яскраві демонстративні образи, пишні декорації, різні допоміжні предмети, самі ляльки, персонажі яких можна зробити із смішним чи сердитим, похмурим або замріяним виразом обличчя, створити кожній неповторний образ і характер, дає дитині простір для фантазування і екстеріоризації у власних вчинках. Лялькотерапія, за Т.Зінкевич-Євстігнеєвою, має такі етапи роботи: виготовлення ляльки, «оживлення» та знайомства з лялькою, використання ляльки у казкових сюжетах [3;205].
Першочерговою задачею лялькотерапії є проекція характеру героя на його зовнішній вигляд. Наприклад в нашому театрі є лялька Оленка зі смішним виразом обличчя, довгими косами з білими стрічками і круглими окулярами. З’являючись у виставі, лялька, ще не роблячи ніяких активних дій, дає глядачам можливість зрозуміти, що вона грає роль учениці. До того ж інтонація голосу актора, рухи, постава цієї ляльки з перших хвилин її присутності створюють образ персонажу іронічного, хитрого, охочого до підступних дій.
Таким чином, граючи цією лялькою, ми розкриваємо негативні риси і особливості характеру героя за допомогою не тільки словесного, а й візуального прикладу, дозволяючи дитині самій аналізувати, робити висновки з усього побаченого. Наступною нашою задачею є розкриття якостей характеру персонажу, порівнюючи його з іншими героями, щоб допомогти дитині розрізнити хороші вчинки від поганих, зробити правильні висновки про те, чого робити не можна і чому. Йде формування моральних якостей у глядача.
Наша акторська група працює з дітьми різного вікового періоду. Для кожної є свій індивідуальний підхід, щоб донести головну ідею вистави до дітей саме «їхньою мовою». Для дітлахів дошкільного віку потрібно грати невеличкі сценки, не більше 15-20 хвилин. При довготривалих постановках діти швидко втомлюються, виявляють неслухняну поведінку, інтерес до спектаклю зникає.
Досить вдалим є застосовування прийому прямої взаємодії з глядачем, коли після театрального дійства з’являється лялька – головний герой, для того, щоб просто поспілкуватися з аудиторією. Діти обожнюють, коли лялька звертається саме до них, задає питання, проводить маленьку гру. Таким чином дитина сама потрапляє у вихор подій і переходить з власне пасивного глядача у активного. Діти ловлять кожне слово героя, уважно стежать за його рухами. Лялька сприймається малечою, як реальна жива істота, викликає великий інтерес. Цю особливість можна максимально використати у своїй виховній роботі з малечею, адже слова, настанови і поради саме від казкового персонажу запам’ятовуються надовго, як і сама зустріч з ним.
Як слушно зауважує К.Нойшюц, у казках ми знаходимо багато чудових прикладів тому, як добро у людині перемогає зло. Якщо ми самі будемо сприймати казки серйозно, то й діти отримають велику радість слухати їх [7;99].
При написанні сценарію для дошкільнят ми враховуємо особливості психіки малят, беручи до уваги те, що маленькі діти є дуже вразливими, багато речей вони сприймають реально і більш емоційно. Наприклад лялькове чудовисько, що видає страшні звуки, малеча сприйме як живу істоту, що несе реальну загрозу. Звичайно дитина злякається, почне плакати. Тому ми не задіюємо подібних персонажів, які могли б негативно вплинути на психіку маляти. Зовсім іншою є постановка вистави для молодших школярів і підлітків. Тут ми навпаки використовуємо активні дії (сцени боротьби, наприклад), вводимо у театральне дійство цікавих, смішних і навіть страшних ляльок.
Особливим випадком було застосування прийомів лялькотерапії у інтернаті для дітей, хворих на СНІД. На виставі були присутні хворі діти з батьками, тому підхід до складання сценарію відрізнявся від звичайного. Ми обмежували себе у вживанні слів, пов’язаних із хворобами, використовували тільки позитивні сюжети, спираючись на принципи християнської педагогіки.
Не можна в жодному разі у театрі для дітей показувати насильство, садизм або будь-який вид зла у смішному ракурсі. Це взагалі є недопустимим у практиці лялькотерапії. Демонструючи сцену знущання одного лялькового героя над іншим, насміхаючись над жертвою, є ризик того, що діти почнуть під час подібної сцени самі сміятись з постраждалої ляльки, особливо коли вона видає смішні звуки, а потім робити подібні негативні вчинки.
Висновки
Лялькотерапія є не тільки цікавим, але й надзвичайно продуктивним методом виховання у дитини духовних пріоритетів. Цей метод сприяє можливості маленьким глядачам усвідомлювати власні почуття. Спостерігається поступова ліквідація соціальної депривації у дітей. Лялькотерапія допомагає подолати комунікативні бар’єри, дає можливість невербального контакту, створює сприятливі умови для розвитку здібностей до саморегуляції.
Список використаних джерел
1. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. – Українське біблійне товариство. – 2002. – 1296 с.
2. Беленькая О. Поиграем в куклы: Книга 2: Сценарии для христианских кукольных театров. – М.: Ассоциация «Духовное возрождение», 2007. – 256 с.
3. Зинкевич–Евстигнеева Т.Д., Грабенко Т.М. Практикум по креативной терапии. – СПб.: Речь, ТЦ Сфера, 2001. – 400 с.
4. Караманенко Т.М., Караманенко Ю.Г. Ляльковий театр – дітям. – К.: Радянська школа, 1986. – 155 с.
5. Ключі для дітей. – Львів: Логос, 1998. –
6. Немов Р.С. Психология образования. – Книга 2. – М: Просвещение»: «ВЛАДОС», 1995. – 496 с.
7. Нойшюц К. Куклы – своими руками. – М.: Наука, 2001. – 192 с.
8. Осипова А.А. Общая психокорекция. – М.:ТЦ «Сфера», 2000 – 512 с.
9. Семиченко В.А., Заслуженюк В.С. Мистецтво взаєморозуміння. Психологія та педагогіка сімейного спілкування. – К.: Веселка, 1998.
10. Смирнова Н.И. И оживают куклы. – М.: Дет.лит., 1982 – 191 с.
11. Станиславский К. С. Собр. соч.: В 8 т. М.: Искусство, 1954. – Т. 1. – Моя жизнь в искусстве. – С.87.
12. Федій О.А.Естетотерапія. – К.: Центр уч. літ., 2007. – 256 с.
13. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – Київ: «Академія», 2001. – 528 с.
14. Хаймеран М. О религии маленького ребенка.–Чебоксары, 2001. – 182с.
15. http://www.kreschatic.kiev.ua/
16. http://www.uceps.org/ukr/index.php